Отці та сестри місіонери зі згромадження Воплоченого Слова, що служать у Сирії, надіслали своїм співбратам лист, в якому розповідають про події, свідками яких вони стали. Це те, чим живеться на війні – нещастя та чудеса, – пишуть вони. Пропонуємо уривки з цього листа.
Дорогі наші!
За допомогою цієї нової хроніки ми дякуємо Вам за ваші турботи та молитви за нас і за Сирію. Нам є що розповісти вам, як про чудові речі, так і про сумні. Це те, чим живеться на війні – нещастя та чудеса.
Ситуація тут, як і раніше, викликає тривогу. Те, що за деякими твердженнями, в Алеппо триватиме кілька днів насправді перетворилося на нескінченну, криваву конфронтацію, яка триває більше трьох місяців, і кінця цьому не видно. Наслідки цього, на жаль, жахливі.
В старій частині міста і в деяких центральних районах видовище жахливе: околиці бомбардовані, зруйновані будівлі, убиті звалені на тротуарах. Машини швидкої допомоги мчать по місту на повній швидкості крізь стрільби, щоб прорватися. Танки бродять по вулицях і все тремтить від вибухів. Військові окопи розмістилися по всіх кутках і по основних дорогах. Повно снайперів на дахах, щоб стріляти при найменшому русі. Зброя повстанців рідко направлена на якусь конкретну ціль, і багато разів вражає цивільні будівлі.
Школи та студентські гуртожитки переповнені біженцями, які втратили свої будинки. Але цих будівель вже не достатньо. Газони міста і навіть бульвари переповнені сім’ями які сплять на відкритому повітрі, покриваючись картоном. За деякими оцінками близько мільйона людей залишилися без притулку. Тільки в саду студентського містечка сім тисяч біженців, які сплять під відкритим небом. Погода була сприятлива до недавнього часу, але зараз починаються холоди та дощі, і що будуть робити всі ці люди, ніхто не знає. Лікарні переповнені. До поранених додаються хворі від переохолодження і браку їжі.
Смерть ходить по вулицях і, як і раніше, приймає жертв. Це відкрита війна в самому центрі міста. Теракти забирають сотні жертв. Сотні людей гинуть за кілька хвилин.
Хто б міг уявити на що перетвориться Алеппо на тлі цих жорстоких вбивств?
Також і люди змінилися.На відміну від перших місяців конфлікту зараз алеппійці намагаються жити повсякденним життям. Їх сім’ї повинні їсти, і вони не виживуть, якщо залишаться заблокованими. Таким чином, незважаючи на хаос і небезпеки, люди виходять на вулиці, ризикуючи не повернутися додому … «Повернемося на наступному тижні …»,- сказав один хлопець з нашої молоді і засмучено додав: “… якщо ще будемо живі». Кожен день є багато жертв серед мирного населення. Навіть у менш постраждалих районах є вбиті некерованими кулями. На днях один 10 -річний хлопчик нам сказав: «Раніше ми на вулицях збирали листя дерев, а тепер замість них кулі».
«Розстріли й вибухи стали звичними для нас», говорять усі, але вони викликали багато напруженості і нервозності: «Ми не спимо тижнями». Щодня чути обнадійливі обіцянки: «Нам сказали, що протягом двох днів все закінчиться і ми повернемося до нормального життя». Але ці «два дні» ніколи не настають.
У спробі повернути собі нормальний ритм життя, деякі університети відкрили свої двері, але не вистачає ані викладачів, ані студентів для того, щоб почати регулярні лекції. Крім того, деякі школи почали працювати лише по кілька годин кілька днів на тиждень, використовуючи орендовані будівлі, тому що школи або на околиці міста, де дуже небезпечно, або переповнені біженцями. Один з підлітків, який приїжджає на щоденну Св. Літургію, радісно сказав нам: «Нарешті ми почали заняття! Але через шум від постійних перестрілок з трудом чути те, що говорить учитель».
Промислова зона на околиці міста зруйнована. Заводи і підприємства спалені, підірвані і розграбовані. Це були робочі місця для тисяч людей …
Для жінки не є чимось незвичайним плакати. Але що говорити, бачачи чоловіків, батьків сімейств, що опинилися у розпачі і безпорадності, які тихо схлипують, перевантажені турботою про майбутнє своїх дітей?
Так що наша присутність в якості місіонерів в ці часи дуже необхідна. Багато хто вже покинули країну, сім’ї, в тому числі і вірні нашої Церкви. Є такі, хто принаймні має достатні економічні можливості, щоб вижити на чужині, але і вони бездомні і досі без роботи. Але більшість залишаються, тому що вони не можуть дозволити собі цього або воліють залишатися на своїй землі. Багато хто запитує: «А ви, які в змозі тікати, чому залишилися тут?». Яким би пастирем був той, хто в момент найбільшої небезпеки втік, заради власного спокою, залишаючи овець ворогу? Правда, ми не можемо врятувати їх від куль, ми не можемо запобігти падінню снаряда в будинок і знищенню всієї родини. Ми не можемо. І це величезне безсилля, яке ми відчуваємо. Але ми можемо їм допомагати і підбадьорювати, втішати і підтримувати, щоб, коли прийде їхній час, віддати своє життя, вони були готові і спокійні. Яка може бути краща можливість для підготовки до Небес?
Тому ми залишаємось тут. Ми залишаємося заради тих, хто залишається.
І в цьому сенсі ми день від дня бачимо все нові чудеса. Чудо навернення тих, хто ніколи не молився, і тепер не залишає молитися вервицю кожен день. Люди, які були дуже далекі від практикуючих християн, а тепер з щирою відданістю щодня беруть участь у Св. Літургії. Молодь, яка навіть в розпал всієї цієї невизначеності та розгубленості відчула покликання Бога і робить вибір присвятити своє життя Йому. Героїчні справи милосердя. Сповіді за багато років. Примирення, які здавалися неможливими.
Також Чудо заступництва Пресвятої Богородиці в християнських сім’ях. Ми не раз чули, що снаряд впав на будинок, але він не вибухнув. Або що був дуже сильний вибух, який зруйнував весь поверх, але його жителі були врятовані. І говорять з повною упевненістю: «Богородиця захистила нас, тому що ми молимося вервицю всією сім’єю».
В апостольському служінні не менш вражаючим є те, що Бог дозволяє нам робити. Організована безперервна молитва Рорзарію, 24 години, в яких бадьоро моляться наші парафіяни, будучи впевненими в тому, що Розарій знову поверне мир на цю благословенну землю. Молодь продовжує приходити і до неї додаються ще нові люди. На прохання їх самих розпочався курс вивчення катехизму, і до них приєдналися також деякі дорослі наші парафіяни. І, як спосіб протистояти сильним напруженням, ми організовуємо разом з ними щотижня спорт. Дуже весело дивитися, як вони грають, поширюючи радість, з якою вони святкують кожен гол, на тлі вибухів. Це є одним з тих небагатьох моментів, у яких вони можуть «забути», що вони живуть у розпалі війни.
Ми проповідували для них два рази Духовні Вправи Св. Ігнатія. Брало участь 20 молодих людей. Не було умов до яких ми звикли, контакту з природою, тишею і спокоєм. Вони робили вправи фактично закритими, довіряючи Богові долю своєї родини і роздумуючи під гуркіт вибухів. Хіба ця молодь не герої?
Нещастя і чудеса. Вони створюють історію Сирії, як і в багатьох інших місцях, охоплених війною по цілому світі. Це також історія нашого життя зі своїми радощами і печалями, випробуваннями та досягненнями. Це також історія Церкви, що «здійснює своє мандрування серед переслідувань світу та Божих потіх». (Св. Августин, Місто Боже XVIII, 51, СР Lumengentium 8).
Хай живе місія!
Отці та сестри місіонери в Алеппо, Сирія
Згромадження Воплоченого Слова
Переклад з іспанської о.Теодор Мацапула, ВС м. Омськ (Росія)
фінансово.
Щиро дякуємо!
